«Тікали під обстрілами, ховалися місяць у підвалі». Свідчення жительки окупованої Чорнобаївки про війну та евакуацію


Чорнобаївка – село неподалік від Херсону за третій місяць війни стало «легендарним» через втрати, які там несуть російські окупанти. У селі розташований аеродром, окупований російськими військами, а поруч – аеропорт «Херсон». За час війни РФ проти України ЗСУ вдалося 18 разів завдати ударів по цьому плацдарму, знищуючи там гелікоптери та іншу російську військову техніку, вказала українська влада.

Жителька Чорнобаївки Анастасія Суровцева розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов’я» про те, що відбувалося у селищі в перші дні після повномасштабного нападу Росії на Україну та як вона зі своєю родиною евакуювалася з Херсонщини за 100 євро.

Приватне житло, пошкоджене внаслідок обстрілів у Чорнобаївці

– Зараз Чорнобаївка – одне з найвідоміших сіл в Україні, новини про яке ми бачимо чи не щодня. Що уявляєте, коли чуєте щось про Чорнобаївку?

– Я ж там живу… Жила три роки. Коли я туди переїхала, я думала: «Це якесь село, там нічого немає, одні корови і кози». І я коли туди переїхала, я в принципі те, що думала, те і побачила, просто звичайне маленьке село. А потім, коли Володимир Зеленський (президент України – ред.) прийшов до влади, там почали вже облаштовувати, побудували великий «АТБ», навіть кращий, ніж у Херсоні, центр зробили гарний, асфальт поклали на дорозі – й стало все зручно. І навіть зручніше, ніж у Херсоні, бо все за розкладом, ти можеш вийти за три хвилини до автобуса, сісти та нікуди не запізнитися. Там дуже зручно, мило, діти гуляють, майданчики облаштували. Насправді там все дуже класно, хоч і такий маленький населений пункт.

– Ви пам’ятаєте, що відбувалося у вашому селі в перший день війни?

Мене розбудила моя молодша сестра і сказала, що нас тут бомблять і почалася війна

– Мій тато за тиждень до війни почав панікувати, сказав, що нам треба збирати речі. Мені мама зателефонувала на роботу, плакала, казала, що буде війна, треба збирати речі, тато сказав виїжджати. Потім все затихло, я прийшла з роботи і найперше, що мені тато сказав: «Найближчі 5 днів нікуди не виходиш, на роботу не йдеш, бо війна і воєнний стан, ми збираємо речі і їдемо». Я розплакалась і думала: «Як це? Війна – це ж неможливо». Пам’ятаю, що я телефонувала хлопцю, він казав, що нічого не буде, що все добре, тато просто панікує, все добре. Потім я говорила з мамою, вона мене заспокоїла – і я в сльозах заснула. І 24 лютого я десь о 7-й прокинулася від того, що мене розбудила моя молодша сестра і сказала, що нас тут бомблять і почалася війна. Я спросоння чула якісь звуки, не схожі ні на що, я ніколи таких не чула. А потім, коли я вже повністю прокинулася, зрозуміла, що справді бомблять. І одразу через дві хвилини такий вибух був, я просто побігла до вікна, а там величезний дим, гриб, і це було буквально за 2 квартали від нас.

Я тільки зараз розумію, наскільки це було близько. Я вже потім була у Херсоні й теж чула ці звуки, але ніколи, щоб так близько. А саме в той день я розумію, що якби вони промахнулись, це було б взагалі біля дому. Це дуже страшно, бо в нас аеропорт, може, в кілометрі від нас, тому, напевно, це був найжахливіший ранок у моєму житті. Ми усі почали збиратися, увімкнули новини, там казали: «Все, розпочалась війна, розбомбили аеропорти, військові частини». У нас, до речі, ще військова частина поряд з Чорнобаївкою.

Анастасія Суровцева каже, що до останнього не хотіла полишати рідний дім у Чорнобаївці

Анастасія Суровцева каже, що до останнього не хотіла полишати рідний дім у Чорнобаївці

У батьків була паніка… Ми взагалі не знали, що нам робити, просто були зібрані речі

Ми всі зібрали речі, я вирішила поїсти. Батьки не їли, у них була паніка, вони просто сиділи перед телевізором і дивилися. Ми взагалі не знали, що нам робити, просто були зібрані речі. І потім десь об 11:00 пролунала автоматна черга, такі звуки, ніби прямо біля нашого дому, ніби стріляли, і ми під цими обстрілами. Не знаю, може, це нам так здавалось, але ми прямо під цими обстрілами сіли й почали виїжджати з Чорнобаївки та поїхали в місто (Херсон).

– Що робили далі? Які були думки?

Ми облаштували підвал, він, звичайно, був дуже маленький, але якось ми там ховалися

– Ми поїхали на Шуменський (район), в центр міста (Херсону – ред.). І там ми збиралися на квартирі у знайомої, у якої мала дитина, чоловік якої у рейсі. І цей чоловік попросив не залишати її саму з дитиною в місті. І так вийшло, що ми планували, планували і врешті залишилися в неї вдома. Потім до нас ще дві сім’ї приїхали в дім, і нас в будинку жило 15 осіб цілий місяць. І весь цей місяць ми думали, що нам робити, як нам їхати, ховалися у підвалах.

Ми облаштували підвал, він, звичайно, був дуже маленький, але якось ми там ховалися. На другий день, 25-го, ми прокинулися від вибуху, зібрали речі, їжу і побігли в укриття в школу. Там сиділи, там був жах, дуже багато людей, постійно було чути вибухи. Ми просиділи там весь день. Там було десь 7 дітей. І ми зрозуміли, що з дітьми сидіти в укритті дуже важко, бо там навіть повітря не було, тому ми вирішили піти додому і ховатися у підвалі. Весь наступний місяць ховалися у підвалі. Ось так і жили 7 собак, 7 дітей і купа дорослих.

– Яким було це життя – у підвалі. Що запам’яталося найбільше?

Їжа закінчувалася, нас багато, доводилося ходити в магазини. Стояли по 4 години в чергах, було дуже холодно

– Ми були у підвалі, і ми там майже нічого не чули. У нас в будинку залишалися чоловіки, бо вони вирішили, що краще вони будуть зверху, бо якщо завалить підвал, то вони нас будуть звідтіля діставати. Тому ми у підвалі нічого не чули. Але за місяць бувало так під вікнами гриміло, що я ніколи такого в житті не чула. Пам’ятаю, ми спимо з сестрою, а вона мене будить й каже: «Настю, ти чуєш?», а я нічого не чую. А за хвилину як шарахнуло поряд, це жах був. Але потім їжа закінчувалася, нас багато, і доводилося ходити в магазини. Стояли по 4 години в чергах, було дуже холодно. Але ми якось звикли до цього, почали виходити на вулицю, гуляли. Пам’ятаю, ми ходили в магазин, і там блокпост стояв на Шуменськом (районі), «на кругу», і ми йдемо з коляскою, люди гуляють, і там солдати з автоматами стоять. Це дуже страшно, я зараз говорю з усмішкою, це, напевно, якась захисна реакція.

– Чому ваша родина ухвалила рішення виїжджати з Херсону?

У нас щодня різні думки були, я до останнього не хотіла їхати

– Ми спочатку місяць прожили в будинку з 15 людьми, а потім нам знайома запропонувала квартиру. Ми переїхали на квартиру, теж в центр міста. Ми там жили близько трьох тижнів. А потім у нас щодня змінювалася думка. То нам телефонують, кажуть: все буде добре, нікуди не треба їхати, і ми заспокоїлися. То на наступний день нам кажуть, що дуже багато людей виїхало і нам теж треба виїжджати, у Херсоні буде дуже небезпечно, і ми збиралися їхати, потім передумали. І так у нас щодня різні думки були, я до останнього не хотіла їхати, я б, напевно, досі у Херсоні була. Але так вийшло, що в мене маленька сестра, їй 1 рік і 4 місяці та у нас закінчувались памперси, їжа дитяча. Та і дитина перелякана була, вона посеред ночі прокидалася з жахливими криками, і ми просто зрозуміли, що заради Поліни треба їхати.

– Як ви виїжджали з Херсону?

– Ми зібрали речі. Прокинулись о 4:30. І десь близько 6-ї виїхали. Бо у нас о 6-й закінчувалась комендантська година. Ми о 6-й виїхали, не було ніяких проблем, доїхали до «Фабрики» (торговельний центр – ред.), там було багато машин, і вони всі на когось чекали, а інші проїжджали повз. Ми теж поїхали повз. Нас було 5 автівок, дві нашої сім’ї і три наших знайомих. Перші три блокпости були на виїзді з Херсону, там було все нормально, вони просто перевіряли документи у водіїв і ставили дивні запитання.

Всю дорогу ми бачили винищувачі, валялися і танки, і вантажні машини, і перевернуті спалені машини

Ми просто з тваринами їхали, і маму зупиняли і питали, яка порода у нашої собаки? Це єдине, що вони запитували. Мама казала, що дворняжка, а він (російський військовий – ред.) сміявся і казав: «Що, двортер’єр?». Це, звичайно, дуже весело звучить, але ці люди просто викликають відразу. Ти їдеш в машині, повній речей, з дітьми, а вони жартують. Виходить, три блокпости були нормальні, а останній перед Снігурівкою, ми там простояли три години, по узбіччях були міни – і, я так розумію, що це наші поставили, бо були таблички й на них українською мовою було написано, що там міни. Всю дорогу ми бачили винищувачі, валялися і танки, і вантажні машини, і перевернуті спалені машини. Видовище ще те. Потім на останньому блокпосту ми стояли чотири години і настала наша черга.

По-хамськи розмовляв. Потім тато сказав, що у нас 5 машин, і він сказав, що всі 5 автівок він буде «шмонати»

Я з татом в машині була перша і з маленькою сестрою. І російський солдат, він так грубо розмовляв з татом, я була в машині і не дуже чула, але він був дуже грубий, спілкувався на «ти», питав: «Куди ти їдеш? Що в тебе в телефоні? Ти щось ховаєш? В тебе ж компромат на нас?». По-хамськи розмовляв. Потім тато сказав, що у нас 5 машин, і він сказав, що всі 5 автівок він буде «шмонати». Тато сказав: «Добре, дивіться речі, все одно вибору немає», а він каже: «Взагалі є – 300 євро». Тато сказав, що 300 євро він не дасть. Тоді сказав російський солдат: «Буду шмонать». Він відкриває багажник, і у нас просто весь багажник забитий речами, він, напевно, зрозумів, що там дуже багато речей, і, напевно, йому ліньки було, і каже: «Давай 100 євро». Він заліз на переднє сидіння, удав ніби він бардачок відкриває, а тато дав йому 100 євро, і він сказав: проїжджайте. Отак 4 години простояти і ще 100 євро втратити.

Але це мінімальні витрати, які ми могли понести. Бо я знаю, що на наступний день, коли ми приїхали сюди, в Умань, ми зустріли херсонців, і вони казали, що потрапили під обстріл і вже прощалися з життям. Тому нам ще пощастило, єдине, що ми чули, – це вибух. А ще, коли ми стояли на четвертому блокпосту, там постійно проїжджала російська техніка, і вони так по-хамськи їздять на своїх вантажівках, просто з такою шаленою швидкістю і так близько до автівок, здавалося, що вони всі машини за собою потягнуть.

Масштабна війна Росії проти України

24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.

Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».

Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.

На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».

Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей.

Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».

Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були під російською окупацією.

Управління Верховного комісара ООН із прав людини змогло підтвердити загибель 3238 і поранення 3397 цивільних людей через повномасштабну війну Росії проти України. Це дані від 24 лютого до півночі 3 травня, повідомили в УВКПЛ ООН. При цьому в організації наголошують, що реальні цифри – значно вищі.



Джерело

Translate »